2. Аналіз літератури, щодо дітей з особливими потребами.

Сьогодні ми відкрито говоримо про те, що діти-інваліди є джерелом постійної напруги в родині й суспільстві. На жаль, ці діти мають різні фізичні, функціональні й розумові відхилення, до того ж розрізняються по вадам, що утруднює вибір ідеального варіанта рішення їхньої подальшої долі, як батькам, так і суспільством.

Ці діти не просили їх такими народити, а душі їх «зламані» не Богом. Хто ж винуватий у проблемах цих дітей? Ми - батьки, що породили їх, суспільство й навколишнє середовище. Цим дітям потрібно не утримання за високими огорожами (в ізоляції, від сорому), а в гуманному відношенні до них батьків, родичів і співгромадян, в етичному відношенні до них людей і суспільства в цілому.

Перехідний період, у якому ми з вами перебуваємо, ставить свої особливі проблеми, у тому числі проблеми цивільного виховання й навчання дітей з особливими потребами. Тому етика стосовно дітей з особливими потребами повинна розвиватися комплексно, з обліком:

- індивідуальної моралі - етика батьків, родичів, осіб, що безпосередньо мають справу із хворими дітьми, особливо вихователів і викладачів;

- суспільної моралі - створення умов біологічного й соціального забезпечення для дітей з особливими потребами.

Батьківська любов і безустанна турбота суспільства часто творять чудеса, даючи дітям з особливими потребами можливість вести практично нормальний спосіб життя. Багато рішучих і вольових дітей завзятою працею частково або повністю перемагають свої недуги, що споконвічно вважалися безнадійними. Приречені, здавалося б, на животіння, вони роблять своє життя повним й щасливим. Незважаючи на недуги, багато подібних людей роблять блискучу кар'єру вченого, педагога, фахівця в різних галузях виробництва й навіть спортсмена. Наприклад, досягнення українських спортсменів - інвалідів на Параолімпійських іграх, що виводять Україну на перші місця у світі, у Європі.

Необхідно дати дітям з особливими потребами професію, можливість самим заробляти на життя, а не сидіти з «протягненою рукою» і чекати допомоги з боку. Одержавши професію, вони будуть зацікавлені працювати, що приведе до позитивного економічного ефекту, зніметься напруженість на різних рівнях суспільства. Робота їх може бути різною й організованою різноманітно, аж до «надомної», відповідно до їх можливостей.

На сучасному етапі розвитку утворення найпоширенішої на Україні формою спеціального виховання й навчання дітей з особливими потребами залишається диференційована форма, відповідно не міняється підготовка кадрів і не змінюються стереотипи сприйняття цих дітей суспільством. В останні роки йде поступовий еволюційний розвиток суспільства й займає міцне місце думка про необхідність зміни системи спеціального виховання й утворення, орієнтованої на соціалізацію й інтеграцію, яке б відповідало загальноприйнятим нормативам утворення дітей. Це навчання їх, дітей з особливими потребами, у загальній мережі дошкільних, шкільних закладів і вузів.

У США, Англії й інших західних країн адекватне рішення цієї проблеми обумовлено високим економічним розвитком і можливістю забезпечення на високому рівні умов для утворення цих дітей. Та й суспільство там по-іншому дивиться на них, тому всиновляють наших аномальних дітей. Інтегроване виховання й навчання повністю відповідає інтересам і потребам осіб з особливими потребами.

Варто пам'ятати, що навіть кращі виховно-навчальні установи не можуть адекватно замінити біологічного й соціального впливу матері, обох батьків на розвиток дитини. В Україні в переважної більшості родин немає можливості одержати ту практичну, матеріальну, психолого-педагогічну підтримку, що потрібно для проживання з дитиною-інвалідом у сімейних умовах. Центр ваги у виховній роботі з дітьми варто перенести в родини, у їхнє власне середовище, а не усередину інтернатів і дитячих будинків. Виховання в родині обходиться дешевше, ніж в інтернаті або дитячому будинку.

В умовах становлення України як держави особливу актуальність мають проблеми виховання й утворення особистості на основі гуманістичних цінностей. . «Гуманізм - це право людини на щастя» (И.С. Кін «Словник по етиці»). Гуманізація життя повинна стати визначальним принципом педагогічного процесу, що базується на розробленій В.А. Сухомлинським концепції «Філософія дитячого щастя».

К.Д. Ушинський, Л.Н. Толстой, В.А. Сухомлинський, П.А. Сорокін, Я. Корчак створили освітні системи, які базуються на вихованні в любові. У сьогоднішніх умовах інтерес до спадщини видатних педагогів-гуманістів підвищується. При цьому педагог повинен не тільки любити дитини, але вчити і його любові й гуманності. На думку В.А. Сухомлинского, процес виховання виражається в єдності духовного життя вихователя й вихованців - у єдності їхніх ідеалів і прагнень, інтересів, думок, переживань.

Інноваціями в сфері діяльності установ виховання й утворення повинні стати: необхідність гуманізації на всіх рівнях; визнання права дитини (учня, студента) на власну думку й власний вибір. Гуманістичне виховання й утворення жадає від педагога:

- відступити від позиції «я правий» і навчитися розуміти позицію дитини; приймати нові й інноваційні підходи у вихованні й навчанні; розуміти дитини, визнавати дитини особистістю, приймати його таким, який він є. Сприяти такій позиції може діалогове спілкування («педагог-дитина»);

- навчитися переконувати дитини, а не карати. Покарати легше, ніж шукати шляхи «до його серця». Цей пошук вимагає додатка зусиль, постійного навчання й зміни стереотипів виховання й викладання;

- навчитися жити в дитячому світі й одночасно не забувати, що вихователь повинен, як підкреслював А.С. Макаренко, поводитися так, щоб кожна його дія була виховним.

Гуманізація виховання й утворення передбачає створення таких форм і методів виховання, навчання, які забезпечують ефективний розвиток індивідуальності дитини (учня, студента) - його пізнавальних здатностей, індивідуальних якостей, у першу чергу тих, за допомогою яких особистість може й хоче навчатися, зацікавлена в тім, щоб ефективно сприймати виховний і освітній вплив .

Перехід на гуманістичні позиції навчально-виховного процесу має певні труднощі як для педагога, так і для дитини по суб'єктивних і об'єктивних причинах. Механізмом для гуманізації виховання й утворення є діалогове спілкування («педагог - дитина»), а інструментом - заходи, що стимулирующе-контролируют.

У діалоговому полі взаємодії в дитини формується довірливе відношення до педагога, до людей. У цьому полі педагог виступає не «зверхособистістю», що все знає, все може, має право критикувати, карати. Педагог сприймається як звичайна людина, що щиро цікавиться життям дитини, визнає свої помилки, виправляє їх, що вчить сам і вчиться у своїх учнів.

Навчати дітей у діалоговому полі означає знайти ключик до їхнього серця, коли вони заради свого й вашого задоволення стануть творити. Творча діяльність підвищує самооцінку дитини, сприяє самореалізації, дитина усвідомлює значимість своєї особистості. Завдання педагога не опікувати дитини, а супроводжувати на шляху творчості, роблячи повну довіру його можливостям. Усвідомлення дитиною самоцінності в соціумі починається з маленьких знаків уваги й довіри, що надає вагомість його інтересам і потребам.

Створюючи нове, не можна забувати «гарне старе». Старе - це міцний перевірений фундамент, на якому повинні будуватися нові педагогічні системи, що еволюціонують. Найбільше гуманним, ефективними й популярними в роботі, як зі здоровими, так і із хворими дітьми вважаються педагогічні системи минулих часів: Монтессори-педагогика, педагогіка Р. Штейнера, Пето, М. Пики й ін.

Педагогіка видатного італійського гуманіста Марії Монтессори (1870-1952 р.) завоювала увесь світ. У світовому педагогічному досвіді не було, і немає такого органічного з'єднання різних знань, як у розробленій нею технології.

Монтессори-педагогика - це лікувальна педагогіка, заснована на принципах Марії Монтессори, що розглядала дитину як особистість із самого народження. У цьому закладене її головна відмінність від інших систем. Відповідно до її системи дитина має можливість вільно й самостійно рухатися й розвиватися. Загальний принцип методу Монтессори заснований на спостереженні за дитиною в природних умовах і в прийнятті його таким, який він є. У цілому педагогічна система М. Монтессори репрезентує теорію вільного виховання й сенсуалізму в педагогіці. Глибина реалізованих у цій технології теоретичних положень, удосконалений методичний і дидактичний інструментарій дають можливість використати неї в різних педагогічних умовах.

Розробляючи власну педагогічну систему, М. Монтессори опиралася на ідеї французьких психіатрів і педагогів Жана-Гаспара Итара (1775-1838 р.) і Едуарда Сегена (1812-1880 р.), які теоретично обґрунтували й практично довели можливості виховання дітей з особливими потребами за допомогою спеціальних вправ. Після багаторічних наукових пошуків М. Монтессори задумалася над створенням системи, що була б строго індивідуальної й давала можливість педагогові спостерігати за дитиною й вивчати його.

Марія Монтессори не протиставляє особистості педагога й дитини, уважаючи їх рівноцінними у вихованні. Такий підхід поєднує систему Монтессори з гуманістичними традиціями української етнопедагогики й сучасними концепціями навчання й виховання. Важливо, щоб педагог був особистістю, що постійно розвивається, володіє навичками самодослідження й бачення дитини в розвитку. Здатність «вникати в секрет дитинства», знати, любити дитини й уміти служити йому «згідно із законами вищої справедливості», по переконанню М. Монтессори, є головною місією педагога .

Посередником між педагогом і дитиною, за її переконанням, повинен бути дидактичний матеріал, покликаний розбудити самостійність дитини, допомогти його самовихованню, самонавчанню, саморозвитку. Зібравши, осмисливши й інтегрувавши компоненти численних педагогічних теорій (Р. Перейри, Ж.-Г. Итара, Э. Сегена, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, И.-Г. Песталоцци, Ф. Фребеля й ін.) М. Монтессори розробила цілісну систему, у якій відсутність, з першого погляду, теоретичної новизни й оригінальності є її головною практичною чинністю.

В останні десятиліття на Україні, як і в усьому світі, відбулася переорієнтація духовних цінностей, держава починає проводити нову соціальну політику у відношенні дітей з особливими потребами. Гуманізація виховання й утворення є вимогу нового часу, еволюція людини й усього людства в дії.